Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 16. Поезії (1958).djvu/410

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка ще не вичитана

XII З усіх солодких, любих слів, які я чув із твоїх уст, одно лишилося мені, і наче срібний дзвоник той, і досі в серці гомонить,— одно маленьке словечко: Слухай! Коло столу сиділи ми, широкий і шумний гурток, розмова йшла вегіелая; нараз затихли всі, немов по хаті янгол пролетів; лиш ти до мене звернена, серед загальної тиші казала звільна, мов у сні: Слухай! І враз ти зупинилася, злякалась голосу свого серед загальної тиші, і рум'янцем облилося твоє лице, а при столі на тебе всі ззирнулися,— і те, що хтіла ти сказать, ухопив янгол, що в ту мить отам по хаті пролетів. Минуло много, много літ, минулись муки й радощі; 125