мов у гаю свисти дроздів гілка гілці подає. В розколисаній уяві піднімавсь ряд картин: гори в світлі золотому, фіолетова тінь долин, річка, наче срібна стрічка, і скелистая стіна, шлях закурений, мов кладка, що у безвість порина… Вулиця… Доми низенькі, за штахетами, в садках георгінії і айстри; на малесеньких грядках; стежечки круті між ними, дерев'яний ґанок ось; по щаблях аж геть над вікна винограддя оплелось. Все те не очима бачу, а в душі воно живе, все на крилах із гармоній світла й запаху пливе. Чую, що це власний твір мій, хоч створив його не я; що це часть єства мойого, хоч не в ній душа моя. Чую, що в отих картинах б'ється власний мій живець, та проте я пан їх, ніби разом хвиля і пловець… І ось раптом виринає з рам зелених у вікні тихеє лице жіноче так знайомеє мені. 172
