Ті самі чудові очі, що в них грав весь чар життя, і таємний жаль за юність, що минула без пуття; ті самі уста рожеві, що в них кожне слово вмить процвітало, як фіялка, щоби серце звеселить; ті самі блідненькі щоки, де легенький рум'янець ледве тлів, мов у глибокій шахті тліє каганець; де так рідко грала радість, сміх зовсім не густо ріс, де у хвилях самотини бачив я перлини сліз; те саме чоло блискуче, де яснів широкий ум, сильна воля панувала над роями бажань, дум. Мигнув цей чудовий образ і щезає, і зника, і мене за серце вхопив, мов могутняя рука. Затріпалось бідне серце, рветься, грає і летить, щоб оте лице кохане вічно в собі закріпить. Та дарма! Воно пропало! Глянь: побитий градом лан… Повінь… Що ж го? Над своєю я уявою не пан? Воскресни, мій тихий раю, моя туго молода,
