Ця сторінка ще не вичитана
моя муко незабутня, моя радосте бліда! Моя розкоше болюща* моє щастя, аде мій, де в розпуці я солодкість, в дрожі—знаходив спокій! Та даремно! Не воскресне те, що вклалось спочивать! Згоені на серці рани не так легко розірвать. Навіть і найтяжче горе як в могилу віддасте, то засиплеться помалу і травою поросте. Лиш в ряди-годи з могили, наче з-за зелених рам, блиснуть очі і чудове личко усміхнеться нам; мигне промінь того щастя, що—здається нам в ту мить — все життя нам ясним сонцем було б мусило світить. Мигне, блисне і загасне! Сили давньої нема, чар погас, хіба зітхання тихо груди підійма. »74
