Мов звіря дикого з оселі,
Так кривду з-між людей женуть
Розсуджують царів і бідних
І з шляху правди не схибнуть.
Радіє люд. Одна в задумі —
Астарте, віщая жона.
„Не віриш?“ — люд її питає. —
„Попробую“ — рекла вона.
На другий день препишно вбрана
Вона в судилище пішла,
За нею ж повний жбан рабиня
Вина солодкого несла.
„Послухайте, судді правдиві, —
Вона розсудливо рекла, —
З мойого саду бистра річка
На млин сусідові текла.
„В сусіда жінка язиката
Мене неславить; за цей чин
Я відкопать веліла річку,
Ось і стоїть сусідів млин.
„Сусід мене з слізьми благає
На млин пустити воду знов,
Бо це ж увесь його прожиток,
Його й дітей, п'ятьох голов.
„А я тверджу: не має права
На воду ту отой мужик, —
Та воду я пущу із ласки,
Як жінці виріже язик.
„Цього не хоче він зробити,
І млин його сухий стоїть.
То ж вас питаю: чи по правді
Зробила я? Судді, скажіть!“
