Але нас смертних, ах, заставляє Горе сумнеє приймати Біль невимовний, який справляє Погань на віки проклята Красолюбним очам. Отже ж, коли ти прешся безстидно Нам на зустріну, — прокляття, Лайка й погроза впаде на тебе З уст тих блаженних, що їх боги Сотворили своїми руками. Ф о р к і я д а. Старе це слово, та свята в нім правда є, Що стид з красою рука в руку не привик Ходити по стежках зеленої землі. Глуха ненависть коріниться у обох, І де лиш одно з одним здиблються вони, Плечима обертаються, мов вороги, І кожне швидко у противний бік біжить; Сумує стид, а гордо дується краса, Аж Орку глупа пітьма проковтне її, Коли вперед її старість не знівечила. І ви оце, безсоромні, десь з чужини Зухвало налетіли тут, мов журавлів Хриплокрикливий ключ, що довгим ланцюгом З-під хмар на нас пускає кракання своє І тихого мандрівця змушує зирнуть Угору; та вони летять собі в свій шлях, Він далі в свій; от так і з нами буде теж. Хто ж ви такі, що королівський чесний двір Напали з шумом, мов Менади п'янії? Хто ж ви такі, що на двірськую ключницю Розгавкались, немов на місяць псів юрба? Гадаєте, не знаю, відки родом ви? Зелена брость, у битвах сплоджена, в війні, 122
