40 Синові, та лиш луна двічі й тричі їй відповідала, Що там від веж містових відбивалася в-одно гомінка, Ьо не привикла вона шукать сина; ніколи далеко Не віддалявсь він, або говорив їй, щоби не журилась Мати кохана ва ним, боячися лихої пригоди. 45 Та надіялась вона усе ще його стрінуть на стежці, Бо обі фіртки, унизу і у винниці горішня— Так стояли отвором. А *гам вона вийшла на поле, Що ввесь узгір'я хребет широчезним платом покривало. Все ще йшла вона досіль своїм власним ланом і втішалась 50 Посівом своїм та збіжжям, що пишно довкола хилилось І хвилювало по полі своїм золотистим колоссям. Поміж загонами йшла вона стежкою в-одно межою, Ген аж до груші, що там он на горбі стояла висока; Поля належного їй вона крайню границю творила. 55 Хто посадив її, годі це знать. Та на всю доохресність Видно було її й скрізь своїм плодом була вона славна. Женці під нею нераз і полуднувать втішно сідали, А пастухи восени, в її тіні черед доглядали; Бо попід нею були лавочки із дерну та каміння. 60 И не помилилась вона; там сидів її Герман у тіні, Спертий на руку сидів 1, здавалось, глядів десь далеко Ген аж до гір у віддалі, звернувшись до неї плечима. Тихо підкралась вона і плечей його легко діткнулась. Він відвернувся скоренько,—в очах його сльози блистіли. 65 „Мамо“—сказав він, змішавшись.—„Мене ви злякали". І скоро Сльози обтер молодець з благородним серцем у груді, „Як то! Ти плачеш, мій сину?"—зворушена мати сказала. „Не пізнаю тебе! Ще сліз ніколи не бачила в тебе. Що тобі серце давить? Що загнало тебе під цю грушу, 70 Тут в самотині сидіть? І що сльози з очей витискав?“… І пгремігши себе, син по-щирості ось що промовив: „Дійсно, з каміння хіба було б серце у груді у того, Хто не вчував би тепер того горя заточників бідних. Тямки хіба не мав бн у голові, хто б не журився 75 Про своє власне добро і добро вітчини в оце врем'я. Те, що сьогодня я чув і побачив, зворушило серце В мене; і вийшовши тут, дивлячись на препишну, широку Тую країну, що ось простяглася плідними горбами, Бачу, що збір багатий обіцюе повні комори. 80 Ах, та як близько від нас лютий ворог! Що правда, ще Рейну Хвилі хоронять нас. Ах, що значать, однак, хвилі та гори Тому народові, що надтягае сюди, наче буря? І молодих і старих із усіх він усюдів стягав, Силою пре наперед, і юрба та страшна не боїться 200
