бувались бачінням і поки не поробилися сліпими, зазнавали розкошей того змислу і красоти всього видимого. Він натомість прийшов на світ сліпий, як крот, щоб його бачили інші, але щоб він не бачив нікого, і мусить бажати того, чого не бачив ніколи. Мінутольо. Це правда, що не один уже закохався з самого заслуху. С е в е р і н о. Ті, говорить він, мають бодай те щастя, що хоронять у своїй душі божеський образ, посідають бодай у своїй уяві те, чого йому не суджено посідати ніколи. Потім він обертається до своєї поводаторки і просить її, щоб завела його над пропасть, щоб не мусів бути дальше образом страшної жорстокости долі. Він мовить: Перший сліпий. Щасливі, ви колись хоч щось видали! Товариші, вам світла жаль лишень, Що втратили… Якби ви горе знали Того, кому не блис ніколи день! Мені відразу не дала природа Того, що вам взяла. Вам кривда всім, Це так. Та ваше горенько-негода Не може порівнятися з моїм. Веди мене над пропасть, провіднице! В її безодню кинуся я сам, Хай скора смерть втишить те серце кволе. Відняти зроду світло злотолице, Пустить на землю, мов крота до ям, На глум — це ж надто лютий жарт, о доле! 368
