Оцього почуття. Глядить на своє золото. Здається, не багато, А скільки то людських турбот, ошук. Сліз, благань і проклять вміщає У собі цей важкий тягар! Ось нині Вдова мені це віддала, та перше З трьома дітьми пів дня перед вікном Клячала на колінах, плачучи. Йшов дощ і перестав, і знов пішов. Комедіянтка та й не ворухнулась. Я міг би був прогнать її, та щось Мені шептало, що за мужа довг Вона для мене принесла й не схоче В тюрмі сидіти завтра. А оцей? Цей червонець приніс мені Тібо! І де він взяв його, ліниве те ледащо? Украв мабуть, а може там на шляху Вночі в діброві… Так, якби всі сльози І кров і піт пролиті за все те, Що тут хорониться, з земного лона На мене виступили враз, була б потопа, І захлиснувся б я в тім підземеллю. Та час мені — Хоче відімкнути скриню. Тьфуі Кожний раз, коли Захочу тільки відімкнути скриню, Мене кидає в жар або в мороз. Не страх—о, ні! Кого мені бояться? При мні мій меч, і золото боронить Та чесна сталь; та серце в мене тисне Якесь недовідоме почуття. Впевняють лікарі: бувають люди, Яким приємно інших мордувать. Мені вчувається, що мусять чути Вони, встромляючи свій ніж у жертву. Приємно й страшно за одним разом. Відмикає скриню. 474
