Він друг був діда мого. Пам'ятаю, Коли я ще малим був, він сажав Мене на свойого коня не раз І своїм шоломом тяжким вкривав, Неначе ДЗВОНОМ. Глядить у вікно. А це хто? Чи ВІН? А л ь б е р. Так, князю, він. Г е р ц о ґ. Відійдіть же в цю Кімнату, а як треба буде, я Покличу вас. Альбер відходить. Входить барон. Бароне, рад я вас Побачити бадьорим і здоровим. Барон. А я — щасливий, князю мій, що в силах Був на ваш наказ тут явитися. Г е р ц о ґ. Давно, бароне, не видались ми. Чи тямите мене? Барон. Чи тямлю, князю? Я мов тепер вас бачу. Ви були Живенький хлопчик. Ваш покійний тато Не раз казав мені: „Пилипе, (він Все звав мене Пилипом) — що ти скажеш На мого сина? Га? За двадцять літ Ми будем дурні перед тим малим. “ Сказать би, перед вами. 477
