Що в мене серце мохом поросло, Що я не знав бажань, що в мене совість Не рушалась ніколи — совість, звір Кігтястий, лютий, що скребе за серце, Совість, непрошсний, докучний гість, Віритель невмолимий, відьма злая, Що вміє місяць мороком покрити, Мертвих із темної могили викликати! Ні, витерпи спершу собі багатство, А там побачимо, чи стане той бідняк Те марнувать, що кров'ю нагромадив. О, якби міг я від очей негідних Те підземелля заховать! Як би З могили міг прийти я й сторожем Сидіть на скринях сих і від живих Ті скарби хоронить так, як сьогодні! СЦЕНА ТРЕТЯ Князівська палата. Альбер і Герцоґ. А Л Ь б Є р. Повірте, князю, довго я терпів Стид бідности гіркої. Якби не Ня крайність, ви би жалоби моєї іколи не почули. Г е р ц о ґ. Вірю, вірю, Мій благородний лицарю! Такий, Як ви, вітця не винуватить Без крайности. Таких розпусних мало… Вспокійтеся! Я вашого вітця Усовіщу вже сам на сам, без шуму. Я жду Його. Давно ми не видались. 476
