Лиш те, що з давніх прасвітів лишилось. А чим були вни, чуєш сам, лиш слабше О стільки, о скільки менш чуття у тебе, 0 скільки менш вічного добра Дістав ти — розуму і сили тіла, Одно лиш в'яже з ними тебе — життя; Одно лиш спільне в вас обох—це смерть. Все проче, що е в тебе, личить хробам В багні, в намулі сплодженим з окрайців Величнішого світа,—що, розбитий, ставсь Планетою нужденною—землею, Житлом людей, котрих найбільше щастя Те мало бути, щоб сліпі жили В раю дуреньства, щоб немов отрути— Знання боялись. Глянь, що з вищих тих Істот лишилось,—догадайсь, які Були вни за життя! Як ні, як прикро Тобі—вертай домів, ори, як доеі, Твердую скибу, я замчу 1 тя швидко. К а ї н. Ні, тут лиши мя! Л ю ц и ф е р. Доки? К а ї н. Вічно. Адже ж 1 так прийдесь колись з землі сюда Вертатись: радше лишусь тут відразу. Життя ми збридло. Тут в тій пітьмі останусь. Л ю ц и ф е р. Ні, годі! Все тут—дійсна правда, но Ти все те бачиш, мов крізь сон. Щоб жить тут 1 Замчу—від мчати,—скоро бігти; тут скоро нести. 60
