така думка, що він може їсти жабуриння. Досить, я побіг на пасовисько, назбирав усяких дрібних слимачків, накопав хробачків і виловив з води добру жменю жаб'ячої ікри і приніс усе те мойому бранцеві. Він навіть не звертав уваги, коли я всі ті достатки клав перед нього, не показував ані страху, ані найменшої цікавости, ані крихітки апетиту на ті ласощі. Здавалося, що тільки сонце і тепло і весна там на широкім вільнім світі займали всю його увагу.
Того дня мав я якусь роботу, то ж пішов геть і вернув аж вечером. Я поспішився заглянути до пташка. Він бігав, легенько потакуючи здовж шиб і навіть не доторкнувся до поживи.
— Диво дивне! — подумав я і хотів зараз випустити його на волю. Та мені прийшло на думку, що тепер він певно ослаблений і не здатний до літання, а коли зараз вечером випущу його ось тут на подвір'ю, то це буде для нашого котика дуже легка і пожадана добича. Ліпше буде, коли ще сьогодня він переночує в мене. А завтра ранесенько я занесу його на те саме місце, де його зловив, і пущу на волю.
Другого дня, схопившися ранесенько з соломи, я побіг до свойого бранця. Він усе ще не брався до ніякої поживи і сидів ослаблений і втомлений у куточку, очима все зазираючи крізь вікно на волю. Він спокійно дав себе взяти і поглянув на мене тими самими невимовно сумними оченятами, якими дивився крізь шиби на сонце та на яблуневі гілки. Раз навіть
