Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 2. Оповідання (1956).djvu/114

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

стягнув обруч дзвони, чи війшла на своє місце кожна спиця, чи міцно стоїть маточина; цей та той підійме здоровецькою рукою колесо вгору, пустить його легко до землі і прислухається до його стуку.

— Колесо як дзвін, — повторяє один за одним. Найвища похвала ковалеві.

А в кузні дика баба стогне та стогне, огонь у паленищу вже весь білий, а в глибині його щось жевріє, ясніє як золото і пускає подовгасті, розгалужені іскри, так звані зиндри. Це «вариться» будуща сокира. Батько кинув у вогнище добрі дві пригорщі гонталів[1], тих старомодних, ручної роботи гонталів із кованого заліза, приложив їх вугіллям і поставив ще одного чоловіка крім Андруся димати. В батьковій кузні така вже встанова: хто прийде — сиди, говори, дійде до почастунку і його не минуть, але як треба щось допомогти, то батько без церемонії обертається до нього: «Ти-ти-ти, хло!» (коли це хтось молодший), або «Куме-куме! Ану но, за молот!» Або до міха! Або до чого там треба було. І моя дрібна особа бувала предметом його дбайливости в таких разах. Коли треба було брати на ковадло якесь більше, сильно розпалене залізо, з якого скакали сильні іскри або сарахкотіли біло-зеленковаті зиндри, батько все просив когось із присутних:

— А заступіть но там дитину!

Я дуже боявся тих іскор, та проте страх любив дивитися, як вони, мов рій

  1. Гонталі — невеличкі цвяхи.