огнистих чмелів, вилітали з-під батькового молота і прискали на всі боки. Особливо в таких разах, коли треба було зварювати два окремі кусні заліза в одно. І так коли батько з розтоплених у паленищу гонталів збив одну груду, цю груду по кількоразовім випаленню викував на подовжну, плескату штабку, довгу на півтори п'яді та широку на три пальці, потім на круглім розі ковадла загнув, а кінці склепав до купи, наставала найважніша пора в виробі сокири: зробити добрий, міцний обух і зварити, викувати та настилити лезо. Зігнена груба штаба йшла наново в огонь, а коли була розігріта до білого, в нефоремну діру треба було вбити обушницю — залізний прилад, на якому мав формуватися отвір у обусі сокири. На тій обушниці батько виковував обух дуже старанно; його обухи ніколи не тріскали й не розвалювались, а це в господарської сокири, що часто служить і за довбню, дуже велика чеснота. Разом з обушницею йшла сокира знов у огонь, але в якім виді! Місце, де оба кінці штаби сходилися разом і де мало повстати лезо, було геть обліплене рідко розведеною глиною — це мало причинятися до зварення заліза. Покладену в огонь сокиру батько старанно, як дитину, прикривав горючим, а потім іще свіжим вугіллям, а те вугілля скроплював іще водою, в якій також була рідко розведена глина — це на те, щоб давало ліпший «гиц»[1]. І дика баба почи-
- ↑ Гиц — із німецького, тепло.
