Я завважив, що Кляйст від «Розбитого збанка» зовсім інший, а тамтой «Кляйстер» звавсь Евальд.
— Все одно! Кляйстер кляйстром! — мовив енергійно Лімбах. — Цього нового не знаю. Für die Katz!
Переглянувши отак книжку за книжкою, до кожної сказавши якесь «крепке слівце», Лімбах видивився на мене.
— Це все?
— Так.
— Ну, а Діккенса не маєте нічого?
— Я й не чував про такого письменника.
— Ну, то, вибачте за слово, ви дурень. Не знаєте найліпшого. Хто не знає Діккенса, той властиво не знає нічого з літератури, не має смаку, не має очей. Ходіть до мене, я вам позичу Пікквіка. Мусите то прочитати, а потім можете говорити. З людьми, що не читали Пікквіка, я не маю охоти говорити про літературу.
Вся ота розмова з Лімбахом робила на мене дивне вражіння. Вона била в ніс, мов шипуча содова вода. Хоч як не багато тямив я тоді в літературі, я все-таки в однім і другім пункті міг зміркувати, що Лімбах або не знає чогось, або дивиться на речі несправедливо, апріорно. Мене здивував тон його розмови, в якому, здавалося, були лиш дві ноти — надмірно ентузіястична, і безапеляційно категоричне «Für die Katz!» І хоча позитивної духової страви ця розмова не давала, то проте в ній, як і в содовій воді, було якесь освіження, віяло чимось для мене новим, незвичайним і принадним,
