— Ну, що чувати? Як живете? Що нового читаєте? — Такими питаннями привітав мене старий Лімбах, коли ми здибалися раз на вулиці. — Заходьте до мене, поговоримо.
І в нас було про що говорити. Я тоді зачитувався «Детством, отрочеством и юностью» Толстого та першими романами Золя, що вийшли в російських та польських перекладах. (Німці ще тоді, 1876 р., не знали й не перекладали цього письменника). Я знав уже дещо про нові літературні поклики, про реалізм і натуралізм, про соціяльне питання та соціялізм, і пробував зацікавити тим усім Лімбаха. На жаль по-російськи читати він не вмів, а польський переклад першого тому «Ругон-Маккарів» прочитав.
— Той пан Золь… Золь… ну, ну, він добре пише, добре пише, — мовив він, віддаючи мені книжку. — Але він злий! Він лютий! Чого він такий злий? Кожний його опис, то бомба. Кожний діялог, то ніж у серце. Чого він так сердиться на весь світ?
Я відповідав йому, що не можу добачити такої сердитости в Золя.
— Не можете добачити? Е, ви того не розумієте. Він мусів дуже бідувати, його мусіла наскрізь перепалити зависть.
Я всміхнувся на таку здогадку.
— Адже й ми з вами бідували —
— Е, що, не говоріть! — буркнув він, і перший раз я почув у його словах якусь прикру, сердиту ноту. — Не можна так казати: «ми з вами». Що ви рівняєте себе зо мною? Ви жили бідно, але не бідували. Розумієте? То величезна ріж-
