Борис витріщив на вчителя заіскрені цікавістю очі.
— Бачиш, то так, — мовив Міхонський. — Читаючи її перший раз, ти перебіг немов по одній лінії через її зміст, немов вузенькою стежечкою через поле. Ти любувався лише бігом та закрутами тої стежки, небагато зважаючи на ціле поле. Правда?
— Правда.
— Читаючи другий раз ти вже бачив, що ця стежечка, то не головна річ. Ти звернув увагу на ціле поле на його ґрунт, на те, що на ньому засіяно. Так?
— Здається, так.
— Бачиш. Та досі ти студіював Одіссею, що так скажу, пляніметрично, як одну площу, на якій стоїш і сам. Ти не пробував, і не міг, піднестися вище, над неї, оглянути її не як площу, а як річ відрубну, заокруглену в собі, як окремий світ наділений власним рухом, власним життям. Це був би, що так скажу, стереометричний погляд. Ну, та на це ти ще замолодий! Маєш час. Колись, по матурі, або ще пізніше, як вийдеш у своє власне, практичне життя, як попробуєш і для себе сотворити свій власний матеріяльний і духовий світ, тоді попробуй також іще раз прочитати Одіссею. Тоді побачиш ту нову її сторону. Даси мені слово, що зробиш це?
— Дуже радо.
Міхонський стиснув хлопцеві руку.
— А не забудеш?
