— А, мій паничику! Вдався ти біленький зверху і знизу! Певно лише цеї ночі виклюнувся з землі. Та й корінець здоровий! Це гарно. А ви, старенький дідусю! Що то, на зальоти збиралися, що так одну крису свого капелюха вгору задрали! Ой, погана гілячка! Лягла вам на голову і от якого шрама надавила! А ось і панночка-голубіночка, сивенька і кругленька, мов табакерочка! А слимачка в середині не маєте? Як же би ні? Ну, та ще не ушкодив, ще лише встиг розгоститися. Геравс[1], Грицьку! Забирайся звідси, шукай собі якого скрипуха!
Сусід Рябина, також охотник до ранніх проходів по лісі, раз якось підслухав оті розмови малого Мирона і не міг потім наоповідатися про нього, своїм звичаєм часто і, так сказати, лише теоретично спльовуючи (бо на правду не плював, тільки говорив «тьфу») і пускаючи слова крізь ніс:
— Тьфу, тьфу, паскуда! Іду стежкою, аж чую, щось жибонить. Тьфу, тьфу, думаю собі, а це що таке? Звір не звір, птах не птах, прислухаюся: ніби дитина. Тьфу, аж по мені, знаєте, мороз пішов! Адже то ліс, рано ще, то що би тут дитина робила? І то в таких яличкових гущаках, що хіба лис пролізе. Тьфу, тьфу, паскуда! І сюди заходжу — не можна доступити, і туди заходжу — не можна доступити. А воно в самій середині, мов за плотом, жибонить собі та й жибонить! Далі мені аж страшно стало! Тьфу, пек
- ↑ Геравс — німецьке, геть.
