Але не тільки сільська старшина, — навіть «пани», міські урядники не мали ласки в Олекси, він ставав проти них на гостро, а коли не помагали слова, — то в нього й «рукового» було не купити.
Особливо возні, авскультанти[1] та всякі другі посіпаки, що звичайно по селах грають ролю великих панів, малися на осторожності переїздячи через наше село, а передовсім пильнувалися стрічі зі Сторожами. І справедливо, — бо Сторожі кільки таких підпанків порядно таки були провчили на велику радість усім бідним, що мусіли зносити їх брикання та сварку, а на великий клопіт віта, котрому приходилося за все відповідати перед старостою. Розуміється, що кар та арештів не щаджено на «розбійників». Ба, навіть сам пан староста повітовий, переїздячи раз через наше село, стявся[2] був, та й то кріпко, з Олексою. Це було ще 1872 р. в літі під час холери. Староста з повітовим доктором приїхав, щоби оглянути, скільки є хорих. Розуміється, що староста стояв насеред улиці та тільки викрикав на «хамів», а пан доктор зі страхом і трепетом, кленучи на чім світ стоїть, ходив попід хати… До середини хат він і не зазирав, а послухавши, що йому говорили баби та чоловіки, кричав на них, чому не роблють те а те і втікав швидко на вулицю.
— А що? — питав його староста.
— Ет, нема надії! — була стала відповідь пана доктора, до котрої ще звичайно
