ще менше патріярхальну сцену, я звернув увагу ще на одну цікаву прояву. Коли на людей приходив якийнебудь дотиск, треба було десь стати гостро, посваритися, упімнутися, — то люди пхали Олексу туди. «Ти, ді, йди, бо тобі що? О ласку його не стоїш, ну а нам знаєш, різно буває!» Олекса, гаряча голова, не питав, що робить собі на кожнім кроці чимраз то більше ворогів, — ішов і пускався осою в очі кривдителеві.
В такі часи наші багачі забували свій гнів, балакали ласкаво з Олексою, жартували з ним, раді, що можуть сховатися за нього.
Але скоро тільки дотиску нема, ого, вже мій Олекса знов і гидкий, і розбійник і злодій і хто знає що ще. А бідні люди, хоть і не раз прем[1] бачуть, як воно діло, та що вони жиють на ласці багачів, мусять змовчувати, а то й за ними підтягати…
Ось того то Олексу Сторожа я нагадав собі тепер, коли-м серед «свічної» та «чесної» громади побачився в такім самім положінню, як він посеред наших «порядних та чесних господарів». А що, — погадав я собі — поїхати б оце та навідати його. Це буде цікава стріча двох проскрібованих і то за подібні діла. Що то він скаже? Як привітає мене?
Думка ця не довго й мучила мене. Роздобувши гроші на дорогу, я сів на залізницю та й поїхав.
- ↑ Прем — ясно.
