— Як то, ганьба? — ледве прорік я дрожачим голосом.
— Ба, а що ж, честь? — підхопив Олекса, — сидіти в арешті між злодіями, та й за що?
— Ну за що, за що? — спитав я.
— А Пан-Біг тебе знає, за що. Ци[1] ти вбив кого, ци ограбував, ци що, хто тобі свідком? От про нас, то вже бодай усі говорять, що розбійники там, ну чорт їх знає, але бо про тебе ми того не чули! Аж нараз бух! А щось уже мусіло бути, адже тебе за щось засудили!..
Як прикро, тяжко, страшно стало мені на таку бесіду! Глибока, пекучий біль відізвався в серці, здавив груди. Так, значить, я вже до того дійшов, що й рідня відвертається від мене, — ба ні, — що навіть Олекса, той нещасливий, вічно погорджений і переслідуваний, котрий, хто знає, колись надіявся від мене підпори та порятунку, тепер відтручує мене! А що ж то мусить гадати о мені вітчим? Мені тепер аж до разу прояснилася його холодно-солодка бесіда. Мені стало страх погано. Весь світ видався мені чужим, холодним, неприступним. Я чувся відірваним від усього, чув що всяка здорова зв'язь з життям у мене перервана, чув, що будь воно так довше, мені прийдеться вдуріти, зробити собі смерть. Я рішився розказати Олексі все, роз'яснити йому свою провину.
— Ну, що ж ти, мовчиш, не скажеш, що там з тобою було? — спитав Олекса вже
- ↑ Ци — Чи
