щось зовсім суперечне з усякими поняттями людськими про людське житло. Тож і наш Темера ступав за капралом спокійний, задуманий трохи, але не про свою теперішню долю, а про якісь далекі, кращі, пробуті хвилі.
Один ступінь від порога капрал зупинився і задзеленькотів невеличкою залізною колодкою, що телімбалася при малих букових, вимитих і зовсім майже неокованих дверях. Він довгий час термосив нею, заким уткнув ключ у дірку. Зацигікав ключ якимось смішним, веселим скреготом, брязнула колодка, відхилилися двері, відступився капрал, та беручи за плече Темеру і попихаючи його наперед себе, сказав п'яною насмішкою:
— Ну, прошу, прошу!
Темера зразу став у дверях немов остовпілий. Густий сумерк смолою вдарив його в очі і на хвилю осліпив їх доразу. Йому мигнула в голові думка, що оце перед ним нараз відчинився вхід до якогось таємного льоху підземного, про які він читав у давніх повістях. Внутрі тої темної печери він наразі не міг доглянути нікого і нічого. Щось немов міцна, невидима рука вхопила його за груди і сперла на порозі, не пускаючи до середини. Але видима рука капрала була, видно, міцніша і пхнула його до середини, а відтак зачинила за ним двері темної западні.
