мотузками, в облупленій баранковій кучмі[1], в полотняних штанах без одної штанки; замість ременя був оперезаний личаним мотузом. Сидячи на підлозі він тихо хлипав, немов перед хвилею інощо перестав плакати.
З другого боку ліжка коло стіни напроти дверей лежав якийсь молодий ще чоловік, літ не більш 28 до 30, білявий з лиця, з білявим заростом, синіми очима і коротким, русим волоссям на голові. Його борода, видко, давно не бачила гребеня ані ножиць і стреміла покудовчена, мов розруйноване дроздове гніздо. На тім чоловіці було намотано і навішано стільки всіляких шмат, що лежачи на підлозі, він здавався копицею онуч, що дихала глибоким, важким віддихом в тій перелюдненій і давно непровітрюваній цюпі.
Андрій Темера тривожно, з болючим серцем довго водив очима по тих тілах, по тих лицях людських і сам не знав, що казати, що думати. Скільки горя пекучого, несподіваного і таємного ворушилося перед його очима в тій темній поганій кліті!… Адже це все перед ним — люди, його брати, що так само, як він, уміють чути і красу й погань життя! А ті, що їх заперли сюди, що їх держать у тій огидній ямі, — адже й це також люди, батьки дітям, працюючі на хліб, що вміють, так само, як і він, чути красу й погань життя! Як же це так, що тут нараз видніється така страшенна пропасть між людьми та людьми? Що це
- ↑ Кучма — висока бараняча шапка.
