до зицирки[1]. А він, бачите, родився в тутешнім циркулі[2] та й узявся приїхав сюди, ніби до воська ставитися. А в нього вже абшит[3] є, ще відколи пальці відморозив.
— А він же як пальці відморозив?
— Кажу вам, що в нього в голові… теє… Ну, розказував мені: іду я раз зимою, а мороз був тріскучий; іду до Самбора десь з якогось села, а на дорозі якесь залізо лежить, штаби кусень, чи що. Е, каже, гадаю собі, чиясь згуба, треба віддати до поліції, най оголосять. Та й узяв дурень тото залізо в голу руку і ніс більше, як милю.
— Півтори милі, — поправив сам Стебельський, що лежав на землі і слухав цієї бесіди. Андрій озирнувся на нього, а дід балакав дальше, немов то й нічого його не обходило, що Стебельський слухав його бесіду. — Приносить до поліції, а там усі всміх. Ба, далі хочуть брати від нього те залізо, а тут, гов, залізо прикипіло до руки. Зараз його до шпиталю, але що, не було ради, мусів дохтор повідрізувати пальці.
Стебельський мов на ствердження цієї бесіди підняв догори праву руку, на котрій усі пальці були поврізувані по перший кичеренок[4].
— А шкода його, вчений чоловік, та й нікому нічого злого не вдіє, спокійний. Також його мають везти на місце
