— Котрий другий? — запитав Андрій, не видячи нікого більше.
— А, тут у нас є ще один «бургер»[1]. А встань но ти, лѐгаре! Рушся з місця, гнилище!
За тим дідовим покликом заворушилося щось у зовсім темнім куті покінець ліжка, і звідтам, мов з могили, звільна піднялася страшна, немов не з цього світу проява. Це був парубок літ коло 24, середнього росту, широколиций, з плоским, узад відогнутим чолом, з невеликим чорним заростом на вусах і бороді і з довгим, покуйдовченим волоссям, яке надавало ще страшніший вираз його і так страшному та дикому лицю. Очі його, великі і нерухливі, світилися мертвим, скляним блиском, блиском вогкого, гнилого порохна, яріючого серед потемків. Краска лиця, так як і у всіх жильців цієї нори, була якась земляна, тільки що в цього нещасливого лице очевидячки віддавна не було мите і бруд корою стояв на його висках. Він був впрочім майже зовсім голий, бо годі було назвати одежою сорочку, з котрої мав на собі тільки й усього, що ковнір, рукави і подовжну шмату, що звисала долі плечима аж до пояса. Більше на нім не було нічого. Андрій аж затрясся з жалю і обридження, побачивши тоту до крайности занедбану і здичілу людську істоту. Та й не з добра ж вона здичіла! Поглянувши ще раз уважно на цього чоловіка, Андрій побачив, що ноги його були по-
- ↑ «Бургер» — горожанин.
