пухлі, мов коновки, і блищали якимось синявим полиском, властивим водяній пухлині. Так само й живіт його був страшно великий і надутий і нагадав Андрієві тих американських дикарів, що їдять землю і котрих рисунки з такими же страшно надутими животами він колись то видів. Тільки руки сильні і здорові свідчили, що й це людина робоча, хоч не знати, якою нещасливою долею відірвана від праці і вкинена сюди на свою загибіль.
— От видите, це наш бургер, а радше Бовдур, — сказав дід, — він Бовдуром прозивається. Він тут ґазда в тій казні, бо тут такий звичай, що хто найдовше в казні сидить, той стає ґаздою. А він тут, Богу дякувати, перезимував. Адіть, який відситився! Нівроку йому, красний[1]! Ми його таки держимо на показ, чень би його хто купив на заріз. Уже тепер небагато його й годуємо, все лежить та лежить, бо, бачите, він так відситився, що не може добре стояти на ногах. Тільки руками що зарве, то вже його, — о, в руках ще міцний, ну, але то байка, виросте й з того!…
Всі в казні зареготалися з тих дідових жартів, крім Андрія і Бовдура. Цей останній усе ще стояв на тім самім місці, де перший раз показався Андрієві, стояв та хитався на своїх грубих, попухлих ногах, — стояв та туманів, немов надумуючися на якийсь смілий учинок, а крізь його напівотворені сині уста видно було
- ↑ Красний — гарний.
