затиснені зуби, немов він усю свою смілість збирав, щоби зважитися на задуманий поступок. А очима звільна-звільна ходив по казні, хоч погляд його все спинявся на чоловіці, що лежав горілиць на ліжку і дрімав серед неголосного гомону в казні.
— Він у нас ні на місто не виходить, — говорив дальше дід, — ні на роботу не йде; зразу сам не хотів, а тепер хоч би може й хотів, то його не пустять.
— Овва, й сам не хочу! — відізвався хриплим голосом Бовдур. — Дідько їх бери з їх роботою! Хто мені що за ню дасть?
Сказавши це, Бовдур переступив через сплячого на підлозі старого жида, переступив через хлипаючого мужика і нетвердим поступом пішов до скіпця, підняв його догори мов перце, напився води, а відтак сягнув дрімаючому мужикові під голову, видобув невеличку череп'яну люльку, вишпортав з неї недокурки продимленого тютюну, т. зв. «багу», всипав її собі в рот і звільна почав румегати, спльовуючи час від часу якусь чорну мазь, котра ліпилася по стінах і по підлозі. Сповнивши те сміле діло, він аж відітхнув легше, став насеред казні і махнув рукою:
— Отже не піду їм на роботу! Чорта лисого з'їдять! Радше ту й розігниюся, а не піду! — При тих словах він знов плюнув чорною маззю на стіну, саме понад лицем сплячого старигана.
— А за що ж тебе тут держать так довго? — спитав тремтячим голосом Андрій. Бовдур видивився на нього якось
