дико, немов Андрій тим питанням вразив його в дуже болюче та недотике місце.
— Держать, бо держать! — бовкнув він, а дальше додав: — Хотять мене вести цюпасом до того села, де я родився, а я кажу: Я не родився ні в якім селі. — А де ж ти родився? — Я родився в дорозі. — Ну, а на чиїм ґрунті та дорога? — Тота дорога на нічиїм ґрунті, бо й сама не має грунту: я родився на воді, як моя мати паромом через Дністер перевозилася. — А де ж той паром? — Певно з водою поплив, бо в мене за пазухою його певне нема. — Ну, а де ж ти хрестився? — Я того не тямлю, ідіть спитайте тих, що мене до хресту держали, щастя-долю відобрали. — Ну, а де ж ти ховався? — Між лихими людьми. Але в котрім селі? — Та вони в кожнім лихі. — От такий був мій протокол. Більше не питали нічого, а лиш казали завести сюди, та й тут, Богу дякувати, заперли як запечатали, і вже більше не докучають ніякими такими дурними питаннями.
Знов сплюнув Бовдур, знов переступив через хлипаючого мужика і через сплячого старигана і втонув у своїм куті, накривши ноги якимось подраним мішком.
Андрієві ще страшніше стало, коли почув оповідання Бовдура. І що ж дало життя цьому чоловікові? Які тепер мусять бути його спомини, його надії? Він трібував сам ставитися думкою в те безпросвітнє положення і чув, що мислі його мішаються, що він швидко заду-
