Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 2. Оповідання (1956).djvu/334

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Також ґазда! — жартував дід, — Робив день у Бориславі, заробив п'ять шісток, а нині, при святі вибрався до Дрогобича хліба купувати. Та й убрався, нівроку, як стрик на Великдень! Штанці нічого, — легше йти, як на чоловіці того полотнища небагато телімбається. А гуня також празнична, — поли хотів підкатати, але відай через помилку повіддирав. А може де в гостях був, та щирі приятелі не хотіли пустити, похапали за поли, ну, а грішному чоловікові годі всидіти, треба до міста, на людей подивитися, себе показати, та й трах, і поли лишив і від добрих приятелів утік! А тут скоро йно показався, став коло костьола, на самім виднім місці, аж зараз апостоли божі прискочили, та попід ребра, та: клінне[1] вашеці, просимо до покоїв!

Чоловік плакав за час тої бесіди, другі сміялися.

— Діточки-й мої, — голосив він, — що там з вами станеться?… Лишив я вас самих у хаті, дріб такий, без кришки хліба! Таж вони там погинуть з голоду, як я завтра не верну до дому!..

— О, далеке ще тото завтра! — сказав чорноголовий хлопак. — Було вертати нині, а не йти до Дрогобича за долею!

— От бис мовчав та не різав мене без ножа — скрикнув чоловік, і знов, похиливши голову, захлипав мов дитина.

— Та ні, — сказав він по хвилі рішуче, — вони мене мусять нині випустити. Що я

  1. Клінне — уклінно.