— І довго ж ти сам був?
— Цілий місяць. Нікого не приводили, а як приводили, то до другої казні давали, мені на збитки.
— Ну, а доктор же сюди не приходить ніколи?
— Е, ще чого не стало. Доктор! А докторові тут хто що дасть! — сказав, з гіркою насмішкою дід.
— Ба, та же, бачу, є припис, щоби доктор щодня, або бодай щотижня оглядав усі арешти, чи здорово в них людям сидіти.
— Може й є де такий припис, але в нас у Дрогобичі нема! Та й що нам до приписів! Ми собі самі свої пани!
— То таки ніколи сюди не приходить ніякий надзір?
— Таки ніколи й не приходить та й годі.
В казні зчинився гомін. Сплячі побудилися, повставали, тільки Стебельський лежав на своїм місці, та й Бовдур, підперши голову на лікоть, туманів у своїм куті, гризучи багу. Старий почав розпитувати Андрія, а сидячий побіч нього на підлозі мужик знов заплакав, хопив голову в руки і почав хитатися взад і вперед, усе приговорюючи перериваним голосом:
— І яка мене-е лиха доленька несла-а до цього Дрого-обича! Не було мені сидіти спокійно в Борисла-аві, або купити за тих нужде-енних п'ять шісток, що за-аробив, деякої муки для дітей, та й іти-и до дому-у-у!..
