— Ні, відколи я тут, то ще я його не видів на дворі. Не знаю, як уперед Бовдуре, ти вперед виходив декуди?
Бовдур закашлявся сухим кашлем, а відтак пробуркотів: — Ні, не виходив нікуди, лиш раз до протоколу.
— Ну, як він тут перетримав зиму в цім адамовім убранню, то я вже цего не знаю, — сказав дід. — То як мене привели, то були вже тоті останні морози. Приходжу сюди, студінь така, що най ся преч каже, а він сам у казні, лежить у тім самім куті, де тепер і тим самим мішком накритий. Увесь посинів як боз, а не каже нічого. Я походив трохи, посукотав руки, а далі виджу, що нічого не помагає, беру я та й кричу: Ей, — кричу — люди, таже я не Син Божий, за що ви мене так мучите? То лиш Сина Божого так фарисеї мучили, як ви мене мучите! То вони трохи на мене погаркали, а далі взяли та й затопили в печі про славу, то ми трохи відчуняли. І відтак, поки аж не скінчилися морози, то все так підтоплювали, бодай що другий день.
— А поки вас не було, то не топили? — спитав Андрій, здригуючись немов від морозу.
— Та каже ось Бовдур, що топили, але рідко, коли їм схотілося.
— Ба, а ти чому не допоминався? — спитав його Андрій.
— Ага, не допоминався! — сердито відбуркнув Бовдур. — Зразу й я кричав, але мене били, бо я сам був.
— Ти сам був! — аж скрикнув з зачудування Андрій.
