мився, і з жалем поглянув на свої руки, на котрих півперек понабігали два широкі синці, мов дві ковбаски. Зо слізьми в очах, але з усміхом на устах він промовив до діда Панька: — „Вже швидко сонячко зайде!“ А відтак сів на ліжко, обтер рукавом сльози і почав хухати на болючі руки.
Забряжчала своїм тоненьким бряскотом колодка при дверях, скрегінцнув ключ, відхилилися двері, а в отвір, не впускаючи до казні й промінчика світла знадвору, пропхалася голова капрала.
— Андрій Темера! До пана інспектора! — кликнув капрал і замкнув двері за виходячим Андрієм.
В казні по його виході на хвилю стихло.
— Якийсь уцтивий[1] панок, бідачисько, — сказав дід Панько.
— От якийсь нероба та волоцюга, — буркнув під носом Дорожівський ґазда. — Уцтивих панків не водять цюпасом!
— А уцтивих Дорожівських ґаздів водять? — спитав гризко Митро.
— І ти, жабо, пхаєш свою лабу до гурту! От би мовчав та дихав! —крикнув до нього Дорожівський гнівно.
Знов тихо стало і тільки чути було пакання файки в зубах діда Панька, та жалібне хлипання обдертого чоловіка, що все ще невідступно стояв під дверима, немов дожидав чуда, котре нараз роз-
- ↑ Уцтивий — з польського, привітний, чесний.
