гір'ю нарід далеко ліпший, ніж там туди по Долах.
— Бо може там бідніший? — сказав Андрій.
— Та воно Господь знає як, — відповів дід. — Воно то, видите, ніби так, а ніби й не так. Бо по Долах і ґрунти ліпші і ґазди є багатші, а тільки якась така згрижа межи народом, таке ворогування, що крий Боже. А ту прийди й до найбіднішого, то й той не відправить чоловіка голіруч, а все хоч що то, а уткне в руку.
Тим часом надворі вечоріло. Сонечко зайшло, а в казні стало вже й зовсім темно. Дід Панько встав, а за ним також Митро, і поклякали до молитви.
— Ну, час нам лягати спати, — сказав по молитві дід. — Тільки не знаю, деби тут вас, паночку, примістити. Відступив би я вам своє місце, але я старий каліка…
— Ні, ні, не треба, — перебив його Андрій — Ото би було красно! Я й так не хочу спати, ноги в мене молоді і здорові, перебуду цю ніч на ногах, а відтак побачимо, що Бог дасть.
— Е, говоріть ви своє! Добре то так казати, але так не йде, — відказав дід — От би ви, Дорожівський, відступили своє місце паничеві!
— У нас нема для паничів місця, — відворкнув Дорожівський. — Най паничі панують, а не до арешту лізуть. А як їх мара й сюди нанесе, то най лежать під ліжком. Там безпечніше, є де розвернутися, та й уже чоловік не впаде нікуди.
