влених на землі, що кричали і все ще не переставали дертися, обернув тріпачку «старшим кінцем» т. є. взяв ремінь у руку, а дерев'яним держанком почав на осліп цідити обох, куди попало. Залускала ручка о кістки, загепала о набрескле, напухле тіло, мов о подушку, — а борці ще не пускалися, ще не переставали кричати, мов пацюки[1], котрим зручний різник лихо встромив ніж у груди. Капрал розлютився й собі ж, і, не кажучи нічого, почав обох частувати кінцями чобіт попід ребра. Аж тим способом йому вдалось розборонити їх. Вони попускали один одного і розпирслися по кутах, але капрал не переставав лущити їх держаком, куди тільки міг засягнути.
— А драби! А злодії! А опришки! — шипів задиханий капрал. — То вам не досить одного лиха, ще битися будете? Пождіть, гадюки, я вас навчу!
— Та то він мене зачепив! — заревів хлопак з плачем. — Хотів мені видерти мій хліб! Що я йому винен?
— А ти, пацюку нешкребтаний! — рипів капрал і знов на Бовдурову спину посипалися держаки мов град. Бовдур мовчав, зігнувшися в дугу, аж поки капрал не втомився і не перестав бити.
— Га, пожди, навчу я тебе іншим хліб відбирати! Мало тобі свого, ненаїде мерзенний? — кричав капрал, ідучи до дверей.
— Мало! — глухо, понуро відповів Бовдур.
- ↑ Пацюк — свиня.
