— А видиш, треба тобі було того? — відозвався дід Панько, беручися знов до їди.
Бовдур мовчав.
— Бовдуре, — промовив нарешті Андрій, — як ти такий голоден, то було сказати мені, я й так свого не з'їм. Пощо було бійку зачинати, я тобі дам хліба, скільки хочеш.
І він узяв свій хліб, відкроїв з нього невеличкий кусник для себе, а решту подав Бовдурові.
— Не треба мені твого хліба! Жри сам! Давися! — ревнув Бовдур, не підводячи очей догори, і шпурнув поданим хлібом під ліжко. Андрій задеревів зі страху та з дива і не кажучи й слова, відступився. А Митро поліз під ліжко, підняв хліб, обтер, поцілував і положив перед Андрієм.
— А тобі, тумане, що такого? — сказав грізно дід Панько до Бовдура. — Пощо святим хлібом мечеш? Кольки би тя сперли, ти відміно якась!
— Вас усіх най зіпруть — буркнув Бовдур, — усіх! І мене про мене!..
Сказавши те, він ударив кулаком о підлогу, аж луск пішов, а відтак звився в клубок і ліг на своє місце.
Андрій довго ходив по казні, поки зміг зовсім успокоїтися. А коли вернулися його духові сили, він старавсь летіти думкою геть-геть з того проклятого місця плачу, недолі та заперечення вся-
