знаю! Це не по правді, треба трохи помінятися!
— Але може б не конче…? — закидувала знов несміло тиха, глибока думка.
— Або̀ що? Пощо бавитися? — відрізала знов голосна, пануюча думка. — Для нас обох ліпше буде, швидше скінчиться.
— А може в нього отець, мати?… — Чорт їх побери! Най знають лихо! В мене їх нема й не було, а я ж що, не чоловік?…
Але диво! Хоч голосна, пануюча думка так досадно старалась успокоювати Бовдура і утвердити його на повзятій раз стежці, все таки він чогось дрижав усім тілом, позираючи скоса на Андрія та боязно стискаючи щось у руці, щось, чого й сам боявся, а прецінь стеріг, мов ока в голові.
— Їсти хочеться, — воркотів він, — страх як їсти хочеться! То він, проклятий, своїм хлібом наслав на мене голод! А такий чиниться добрий та лагідний! Ні, небоже, не поможе тобі твоя добрість, не здуриш!…
Двері відчинилися і до казні встромив голову старий поліціян з добродушним лицем.
— Пане Темера! — промовив він ласкаво.
Темера зіснувся. Йому почулося, що це голос його вітця, такий самий, який він чув ще давно, давно, в дитинстві. Він приступив до дверей і почав глядіти на лице поліціяна, але не міг його пізнати.
— Що, не можете мене пізнати? Ну певно, де тото, ви ще маленькі були, як я з Тернополя пішов. А ми з вашим
