небіжчиком татунем сусіди були і приятелі такі, що Боже! Дай йому там Господи дутеньці легко! Але що ж то з вами сталося? Аж я свої вуха забув, як сказали, що тут Темера сидить із Тернополя! Що, гадаю собі, за Темера? Там усього лиш один був Темера. Певно, то син його, абощо! Бідний хлопче! І тут вас між таку збрідь всадили! Я вже просив пана інспектора, і він обіцяв, що від завтра будете сидіти на стражниці, я ручу за вас.
Темера щирими словами подякував старому, але на Бовдуровім лиці при тих словах мигнуло щось мов тривога, неначе от-от йому вирветься щось із рук, що він уже вважав небезпечно своїм.
— А може вам треба буде що принести їсти, пити? — питав далі старий. — Нині капрала нема, замість нього я маю ключі, то я вам принесу. Зладьте лишень, я зараз прийду, бо маю ще піти до канцелярії.
Старий запер двері і потюпав до канцелярії. Андрієві стало аж веселіше, аж легше на груди, коли почув ті приязні, щирі слова, коли пізнав, що й тут є добра душа, котра ще може робить для нього. Ах, як він утішився звісткою, що завтра його переведуть на стражницю з цієї нори! Йому бачилось, що це він завтра вийде зовсім на волю. Світло, воздух, зелень, жива природа, ті щоденні звичайні дари, котрих ціни звичайно чоловік не знає, не боячись їх утратити, — як же ж дорогими, як пожаданими були вони тепер для Андрія!…
