— А-а! — ревнув відсапуючи Бовдур. — За це Бог заплать! Це по-давньому, по-бориславськи! По всіх жилах мов рукою провів, а в голові шумить, бурлить, туррр!…
Він хопив кусень ковбаси, кинув у рот і заточуючись упав назад у свій кут.
Довго ще гомоніли арештанти, частуючись горілкою, довго відказували на поганого Бовдура, але той лежав, немов і не чув їх бесіди, тільки очима кліпав, позираючи бездушно проти себе.
— Ов, десь тут у мене був ніж, — похопився Андрій, мацаючись по кишенях, — та й десь, бачу, чи витрясся чи що! Не маю чим хліба вкроїти. Воно то й ніж немудрий, а все таки не так шкода, як невигода.
— Шукайте добре, — сказав дід Панько, — ніж не ігла, в казні не сміє пропасти.
Але ножа не було.
— Ну, то крайте моїм, а відтак будемо шукати, — сказав Митро. — Може як спали, та де затрясся крізь діру до сінника. В нас і таке може бути, адіть, які сінничища діряві!
— І то правда, — сказав дід Панько, — треба буде відтак пошукати.
Але всі арештанти так загуторилися та забалакалися при їді та горілці, що відтак полягали спати, навіть думкою не ведучи про ніж. Заснув і Бовдур. Тільки Андрій, не пивши горілки, ходив по казні, якийсь немов здоровіший за про добру новину, віщуючу завтрішнє увільнення з цієї поганої нори.
— Ех, коби то швидко й зовсім бути вільним! — прошептав він, зітхаючи —
