— А куди кумпана? — на мене показують.
— Добрий чоловік, — кажуть мої господарі, — коморовий.
— А, так! Ну, не завадило би йому дати пам'ятку, — каже один соляр.
— Та воно то так, без того не буде.
— А може дозволите нам і від себе дещо дрібку докинути?
— Як ваша ласка, — відказують мої, сміючись.
Соляр самий від заднього воза, та до мене.
— Ану но, паничу, стань!
Стаю. Він підкотив мені штани повище коліна і попідв'язував їх мотузочками понад колінами.
— Ну, тепер рушай! — сказав та й пустив мене наперед себе по при фіру. Ледве я зробив пару кроків, аж тут немов гадина впилася нараз в обі мої ноги. Соляр щосили цвякнув мене батогом по ногах, так, що я аж підскочив з болю.
— Скік, серце, — крикнув соляр, та й зареготався, і всі з ним. Дротований шнур, та ще й вузлами понав'язуваний, де діткнувся тіла, то мов ножем!… А вузли мов п'явки повпивалися в м'ясо… Я живо[1] далі попри другий віз, — другий соляр те саме. Я попри третій — той те саме. Шість їх було, і поки я минув всі вози, то мої ноги були порізані, мов ножами, а кров сліди заливала. Ех, запам'ятав я собі тих солярів, дізнався від-
- ↑ Живо — скоро.
