— Куме, — каже до одного з тих, що мене привели, — ведіть його до мене, там найбезпечніше. Я вже його припильную.
— Певно, що там його ведіть, там найбезпечніше, — сказала війтиха, стоячи в дверях.
— А скоро мій прийде, то вже я йому скажу, то він там навідається.
Повели мене. А мій ґазда йде передом, та аж хрумкає з заїлости. Далі завернув ік плотові і виломив колик.
— Сюди його! — крикнув, повертаючи на свою обору і пускаючи мене наперед. А коли я переходив попри нього, він замахнувся на мене. Було би певно тут на місці по мні, якби не були його задержали.
— Ні, куме, — сказав один, — так не можна! Заб'єте, то ще ви підете до криміналу.
— Що, я? — крикнув він. — За такого опришка?[1]. Та ж такого забити, то нема гріха.
— Ні, куме, дайте спокій з такою бесідою. Пострашити можна, щоби на другий раз не лакомився на чужу працю, але забити, то ні. Він на вашій відповіді.
— Вже я його пострашу так, що буде до суду-віку дрижати! — крикнув ґазда і зблизившися до мене, вдарив мене кулаком межи очі. Я пирснув на землю, мов сніп, пітьма заступила очі, пам'ять покинула мене…
Прокинувся я. Сонце на заході. Я сиджу на призьбі, сорочка на мні вся мокра:
- ↑ Опришок — бандит.
