вернувся горілиць і не стямився, що далі зо мною було. Тільки чув, що раптом дух мені захопило, немов би хто горло мотузком перев'язав. А коли я пропам'ятався, то вже був на іншім місці: змочений водою, а коло мене поралися стара й присяжний. За кожним віддихом у груди кололо страшенно. Бачите, кістка переламалася, так що ще й досі хилітається.
Сонце стояло серед полудня і пражило, мов огнем. Присяжний пішов під шопу, і з'ївши обід, що принесла йому жінка, сів собі на колоді і по дрібочці дрімав. Господиня поралася в хаті, а стара, мов та квочка, ходила сюди й туди. Мала стара милість наді мною, але боялася.
— Ей, бабусю, — кажу до неї, — Бог би вам віку продовжив, дайте де-чим занестися!
— Коли ж бо я, синочку, боюся.
— Не бійтеся! Присяжний не заборонить, а він поїхав.
Стара подумала, а далі пішла до хати, поторгувалася трохи з господинею і винесла мені другу мисчину борщу, байдицю[1] хліба, каші з молоком, так що я, Богу дякувати, трохи підкріпився. Господи — гадаю собі — коби то де як на вольний світ! Ще би я може тепер знайшов на стільки сили, щоб утекти.
Стара винесла собі кужіль на призьбу, сіла і пряде. Присяжний зачав з нею дещо говорити, але ліниво. Спека стояла на дворі.
- ↑ Байдиця — кусок.
