— Ей, пане присяжний! — стогну я. — Згляньтеся на мене, такого побитого та замученого! Адіть, як тут сонце пече! Дозвольте мені припочити трохи отут у стодолі. І так, як господар приїде, то мені вночі спання не буде.
— Ой, так, так! — докинула стара. — Вже що той його цеї ночі накатувався, то нехай Бог боронить! Я не знаю, як сирота витримав.
Присяжний вагувався.
— Ба, не втечеш ти, паничу?
— Бійтеся Бога, та як мені втікати? Я й кроку ступити не можу! Коби живий до міста доїхав та до шпиталю дістався. А ще й ланцюг на мні такий тяженький. Коби лиш трохи припочити на тоці на соломі.
— Дозвольте йому, дозвольте, пане присяжний, — сказала стара. — Там є солома ще від позавчора, і верета, і кожух, що ним ґазда накривався, ночуючи на тоці. А як двері отворяться, то відси буде його зовсім видно. Та й куди би там йому втікати?
— Ну, про мене, йди та пролежся, — сказав присяжний і підкотив свою колоду під шопою так, що би міг, сидячи, в кожній хвилі бачити мене.
— Господи, Тобі слава! — погадав я собі і поліз рачки на тік. Ляг, прикрився кожухом, — ах, як легко мені зробилося! Якусь нову силу почув я в собі, якусь шалену відвагу. Лежу горілиць, дивлюся. Перила повні снопів заложені аж по банти. А над бантами не доложено, так що можна пролізти. Коби лиш там дістатися —
