гадаю собі, — а там би вже байка. Продер би причілок, та в долину по стрісі, та в огород поза стодолою, а там… мені впрочім і думати не хотілося, що буде «там», коби лиш відси туди дістатися. Гляджу далі. Присяжний клює носом, стара пряде на призьбі. Якби то я тихенько справився — не вчули би, а поки би похопилися, то певно минула би добра хвиля. Але ба, залізне путо, що ним скована моя права рука з лівою ногою! Що з ним робити? Ану, — гадаю собі — стрібувати[1], чи не дасться ретязь із руки зсунути. Заперся я раз — годі. Ще раз — не йде, хоч не багато й хибує. Е, — гадаю собі, — хоч би прийшлося й шкіру здерти з руки, то все байка! Але поки що я ще побоююсь: ану ж присяжний прийде обзирати! Гадаю собі: зачекати ще! А покищо, треба накрутити перевесел тоненьких із сіна, щоб потім обкрутити ними путо, щоби не дреньчало. Сіно лежало в куті; добув я його добру жменю, і держачи руки під кожухом, кручу, а очима пасу на всі боки. Нараз дивлюся, мій присяжний схопився, озирнувся, йде до мене.
— А що ти, злодію, спиш?
— Дрімаю.
Прийшов, подивився на мене, та й пішов на свою колоду.
Тепер час! — подумав я собі і послинив сковану руку, щоби тим легше з неї сховзлося залізо. Як попер, так воно й
- ↑ Стрібувати — попробувати.
