Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 2. Оповідання (1956).djvu/93

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

ладно перемішані блиски пожежі, блиски багнетів, гашені гарячою кров'ю, гуркіт вистрілів, зойк, прокляття, стогнання конаючих, і глибокі, страшенні рани в покорчених, живих тілах людських, освічені вибухами полум'я. Я отямився аж серед села, серед моря іскор, мов муром обведений довкола чорними стовбурами диму, на якімось вільнім місці, мов на вигоні.

Я був сам. Я став, відітхнув важко, озирнувся довкола і знов відітхнув. Після страшенного зворушення я не міг іще прийти до себе, не знав, де я, що зі мною діється й звідки я тут узявся.

По хвилі моя притомність зачала вертатися. Перше чуття, яке пригадало мені, що я жию, був глухий, пекучий біль у грудях. Що це? Чи я ранений? Переконуюся, що ні, — але біль проте не перестає. Довгої хвилі треба було, поки я міг переконатися, що це болить моє серце.

Але чого ж воно болить? Хіба я винен тій страшній руїні? Хіба я можу спинити її? Хіба я міг опертися всемогучій силі, що пхнула мене самого враз із тисячами інших в оцю пекельну долину на кривавий танець? Хіба я можу чародійським словом загоїти всі рани, спинити всю кров, згасити всі пожежі?…

Довкола мене гриміло, ревло, клекотіло, мов у кітлі. Битва тревала дальше, але покотилася огняною лавиною в інший бік. Довкола мене широким замкнутим кругом клубилися стовбури диму, тріщало горюче делиння будинків, гуділа велика пожежа. Я стояв у тім огнянім крузі без