нічого не знаючи, нічого не тямлячи, йде куди йому кажуть, робить, що йому кажуть, і паде, де його постигне неминуча загибель.
У такім самім безтямнім стані був і я ось уже півгодини. Відколи наш капітан крикнув нам: «Марш!» — відколи довкола засвистали кулі, затріщали гранати, залунали зойки ранених, задимилося поле від вистрілів, від тої хвилі я стратив силу приймати вражіння, стався машиною. Я знав тільки одне, що наша ціль були ті горючі хати недалекого села, відки сипався на нас густий град ворожих куль.
Ні, я не можу сказати, що знав це! Тільки пожежа, що роздирала тисячами огняних мечів густі сумерки і ще густіші клуби диму, — ота пожежа тягла мене і всіх моїх товаришів до себе, так як огонь лямпи тягне до себе нічні нетлі.
Ми йшли мовчки, топтали по трупах мовчки, бродили в крові мовчки: тільки коли часом цей або той траплений кулею повалився на землю, виривався з його грудей роздираючий крик. Але лише на хвилю! Він зараз затихав під ногами дальших рядів, що мов сліпа лавина перевалювалися через нього.
— Бігом до штурму! Марш! — загримів за нами голос капітана.
Той голос, захриплий але різкий, ухопив нас, бачилось, у могутні кігті і кинув нами наперед, мов важким каменем. Що діялось зо мною кілька мінут по тім розказі[1] — не знаю. В моїй уяві миготять без-
- ↑ Розказ — наказ, команда.
