руської держави і посідає перше місце серед багатьох староруських міст, яких налічувалося на Русі в IX—X століттях понад 20. Найбільшими з них були Київ, Переяслав, Чернігів, Білгород, Васильків, Любеч, Полоцьк, Новгород та інші. Особливо багато міст було на Наддніпрянщині.
Київ вигідно був розташований на правому березі Дніпра, на високих узгір'ях. Сама природа добре захистила його від нападу ворогів, головним чином кочовиків. Найнебезпечнішими з них в X столітті були печеніги, а пізніше, в XI столітті — половці. Крутий високий берег Дніпра і Почайни робив неможливим напад на місто з трьох сторін. З півдня і заходу місто оточував густий бір. Сама топографія Києва — глибокі яри та долини, що перетинали райони міста, — також служили успішній обороні населення від нападу ворогів.
У IX столітті н. е. Київ став великим ремісничо-торговельним центром Східної Європи, чому сприяло його вигідне географічне положення на перехресті важливих торгових шляхів. Серед них найважливішим був дніпровський торговий водний шлях, який пізніше став відомим під назвою шляху «з варяг у греки».
За свідченням літопису, по цьому шляху Русь підтримувала торгові стосунки з Швецією, Римом, Константинополем, Болгарією та іншими[1].
З кінця IX століття Київ став політичним центром об'єднання східних слов'ян і утворення древньоруської держави.
2. КИЇВ — ЦЕНТР ДРЕВНЬОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Розвиток продуктивних сил, зростання міст, відокремлення ремесла від землеробства прискорювали розклад родоплемінних відносин. Зростання майнової нерівності та розвиток приватної власності на землю породили класову нерівність і класову боротьбу.
Первіснообщинний патріархальний лад у Київській Русі поступово перетворився у феодальний лад. З воєнноплемінних союзів та ранніх напівдержавних об'єднань, що існували у східних слов'ян до IX століття, утворилась ранньофеодальна держава на чолі з Києвом. На чолі її стояв київський князь та підвладні йому князі феодальних князівств, бояри та воєнна дружина. Створений спочатку примітивний державний апарат, тримав у покорі народні маси, захищаючи інтереси панівного класу феодалів. Київські князі вели загарбницькі війни для захоплення чужих земель, а також війни проти чужоземних загарбників.
Першим київським князем староруський літописець вважає засновника Києва — Кия. Автор «Повести временных лет» і починає свою повість оповіданням про те «откуда есть пошла Русская земля, кто в Кыеви нача первее княжити».
Кий нібито бував на Дунаї. Тут він будував міста, а потім повернувся до Києва, де продовжував князювати в землі полян. Згодом Київ починає об'єднувати й інші східнослов'янські племена. Це об'єднання почалося в IX столітті, коли з Новгорода прийшов з своїми дружинами Олег, який убив Аскольда та Діра й став князем київським (882–912 рр.).
Починаючи з Олега київські князі спрямували свою політику на підкорення східнослов'янських племен. Так, Олег підкорив сіверян, древлян, уличів, тіверців та інших. Уже на початку X століття йому підкорялися майже всі східнослов'янські племена.
В 907 році Олег зробив вдалий похід на Візантію — результатом чого у 907 і 911 роках були укладені з нею договори, що мали велике значення для зміцнення влади київського князя і посилення економічного становища деяких найважливіших древньоруських міст. Ці договори в основному забезпечували торговельні
- ↑ Повесть временных лет, ч. 1. М.—Л., 1950, стор. 11—12.
