підписалися всі 63 робітники. Приводом до невдоволення були часті штрафи. Гірники нарікали, що різні незаконні вирахування ввійшли в систему. «Через це терпимо велике розорення… і денного прожиття не маємо…»,—скаржилися шахтарі. Тих, хто писав і підписував скарги, вважали бунтівниками і карали киями[1]. Але потік скарг не припинявся. Вони надходили і в наступні роки, а в 1827 році під час інспекторського огляду лисичанських розробок їх було подано 18.
За різні т. зв. «провини» з гірників стягували штрафи, переводили їх на більш важку роботу, карали різками. Шахтарів судив військовий суд. Мілітаризація казенної гірничої справи посилювалася до 1857 року, коли гірників казенних рудників було прирівняно до військовослужбовців царської армії. «Служба» шахтаря тривала 35 років, а після цього строку він міг бути звільненим з наданням пенсії «за бездоганну роботу». Але одержання її було зв’язано з такими великими труднощами, що багатьом робітникам доводилося працювати 40 і більше років, навіть до самої смерті, так і не одержавши обіцяної пенсії.
Напередодні реформи 1861 року лисичанські кам’яновугільні родовища входили до складу Луганського гірничого округу. З 39 тис. десятин земельних угідь, що були приписані до округу, в Лисичанську і Верхньому знаходилося більш як 9 тис. На шахтах працювало близько 500 постійних гірників, які жили у Лисичанську і Верхньому. Загальна кількість мешканців Лисичанська становила 1,7 тис., Верхнього — 2,1 тис. У обох селах налічувалося 638 будинків[2]. Під час реформи всі робітники казенного відомства були звільнені від обов’язкової служби заводу. Лисичанські шахтарі були наділені невеликими присадибними ділянками і, крім того, по 1 десятині землі на ревізьку душу[3]. Це зроблено з метою, щоб закріпити робітників за промисловістю. Адже мізерні наділи не могли забезпечити їх існування.
Скасування кріпацтва сприяло розвитку капіталізму в Росії. Створення на Півдні різних підприємств, особливо металургійних, будівництво залізниць сприяло розширенню ринку збуту для донецького вугілля. Це позначилось і на піднесенні вугільної промисловості. В Лисичанську виникає багато нових приватних шахт. У 80-х роках їх вже налічувалося 30 — в шість разів більше, ніж було напередодні реформи[4]. Поступово казенні шахти занепадають. Вони закривалися або переходили у руки приватних підприємців. На початку 80-х років були віддані в оренду приватним особам найбільші та найдосконаліші у технічному відношенні шахти «Капітальна» та «Дагмара».
В 1879 році Лисичанськ з’єднано залізницею з Попасною, а в 1895 році — з Куп’янськом, що дало можливість вивозити продукцію у Москву та інші міста Росії. В 1898 році на лінії Попасна—Куп’янськ прокладено другу колію. Споруджено також під’їзні шляхи заводів і шахт.
В гонитві за наживою на Донбас ринули іноземні капіталісти. У 1890 році в селі Верхньому у гирлі р. Біленької російсько-бельгійським акціонерним товариством «Любімов, Сольве і К°» було закладено Донецький содовий завод («Донсода»), який став до ладу у 1892 році і вже через три роки вийшов на перше місце в Росії по виробництву соди. На початку XX століття завод виробляв продукції більше, ніж всі інші содові підприємства країни, разом узяті. Він випускав кальциновану і каустичну соду, бікарбонат, хлорне вапно, нашатирний спирт. В 1899—1900 рр. тут працювало 900 робітників, які щорічно давали продукції на 3,5 млн. карбованців.
- ↑ Луганський облдержархів, ф. 1, оп. 1, спр. 117, арк. 36—37.
- ↑ Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. Екатеринославская губерния. СПб., 1862, стор. 326.
- ↑ Екатеринославская губерния. Выпуск третий. Памятная книжка и адрес-календарь 1903 года. Катеринослав, 1903, стор. 275.
- ↑ Сборник статистических сведений по Екатеринославской губернии т. П. Бахмутский уезд. Катеринослав, 1886, стор. 260—267.
