Умови праці і життя на шахтах Лисичанська були надзвичайно важкими. Обладнання було найпримітивніше, не вистачало запасних та інших пристроїв. Майже відсутня була вентиляція, працювати доводилося у воді, бо її не відкачували. На шахтах не додержували найелементарніших правил безпеки.
Працюючи в низьких штреках, робітник постійно знаходився у «зламаному стані». Частими були обвали, вибухи і пожежі, які кожний раз супроводжувалися багатьма жертвами. Підземна пожежа, що спалахнула у 1807 році, охопила велику площу і тривала аж до 1837 року[1].
Робочий день гірників тривав 12 і більше годин на добу, нерідко доводилось працювати і в недільні та святкові дні. Всі роботи по видобуванню вугілля виконувалися вручну. Головними інструментами були лопата, кайло та обушок. Вугілля з очисних забоїв до відкаточних виробок доставляли в дерев’яних ящиках-«санках» ланцюгом або лямкою, вагонетки по горизонтальних виробках відкочували вручну.
Широко використовувалася праця підлітків 10—12 років, а також жінок. Так, у 1815 році з 595 чол., що працювали на лисичанських шахтах, 267 чол. були малолітні. В 1834 році на руднику налічувалося 123 підлітки.
Майстрові Лисичанських вугільних розробок юридично були прикріплені до своїх підприємств. Вони знаходилися у повному розпорядженні адміністрації і зобов’язані були виконувати всі казенні роботи. Отже, їх життя мало чим відрізнялося від життя кріпаків. Різниця лише була та, що за роботу вони одержували зарплату, яка починаючи з кінця XVIII століття аж до скасування кріпацтва майже не зростала, а ціни на всі без винятку продукти, особливо на м’ясо, борошно і крупи, підвищалися в 2 і 3 рази. Щоб хоч у деякій мірі стабілізувати життєвий рівень гірників, царський уряд ввів з 1799 року видачу частини платні натурою — житнім борошном (2 пуди в місяць на дорослого робітника, по 1 пуду на жінку та дітей). Ця форма оплати збереглася аж до скасування кріпосництва.
Нестерпним був побут шахтарів. Багато сімей мешкали у критих очеретом землянках чи бараках, більше схожих на могили, ніжна житло. В окремих землянках тулилися 3—4 сім’ї. В 1800 році 10 землянок займали 72 чол. (19 сімей). Казенні приміщення являли собою сплетені з хмизу і обмазані глиною сараї. В шістнадцяти казармах мешкало 362 чол. Лікар Луганського ливарного заводу І. М. Даль, який обстежив у 1800—1801 рр. шахти Лисичанська, постійно вимагав поліпшення житлових умов, але доглядач рудника англієць А. Сміт обмежився лише тим, що з кожної землянки переселив по одній сім’ї. 25 родин гірників були розміщені в селянських хатах села Верхнього[2].
Неймовірна скупченість, антисанітарний стан сприяли масовим захворюванням і високій смертності. В січні 1803 року хворіла половина всіх майстрових Лисичанського рудника. Великий неврожай в 1833 році викликав голод серед шахтарів.
На шахтах була відсутня будь-яка охорона праці. Гірника на кожному кроці підстерігали каліцтва і смерть: від раптового обриву канату, поламки коловорота, випадкового падіння будь-якого важкого предмета зверху, поламки загвіздка, крюка тощо. Але адміністрація шахт зовсім не дбала, щоб створити хоч найелементарніші умови медичного обслуговування робітників. Лікар І. М. Даль пропонував адміністрації Луганського заводу відкрити в Лисичанську лазарет, але цю пропозицію не було прийнято.
Жорстока експлуатація, тяжке матеріальне становище робітників викликали з їх боку протести. Ці виступи хоч і носили відбиток селянської ідеології, але були більш організованими. Своє невдоволення робітники Лисичанська виражали в багатьох скаргах і проханнях, які посилали адміністрації заводу, шахт. Вже в перші роки існування Лисичанського рудника, 7 жовтня 1799 року, під скаргою
