стовані. В січні 1724 року бахмутський управитель М. Вепрейський і капітан С. Чирков доповіли Петру І, що видобуте ними поблизу річки Біленької (в районі теперішнього Лисичанська) кам’яне вугілля використовується для солеваріння, у ковальській справі, опаленні житлових будинків тощо. У зв’язку з цим повідомленням Берг-колегія внесла зміни у маршрут нової експедиції Капустіна і направила її також у Бахмутську провінцію за пробами вугілля. Дослідники відкрили в районі р. Біленької пласт вугілля потужністю 45 дюймів[1]. Але у ті роки освоєння надр Лисичанська не набуло серйозного розвитку. Лише в кінці XVIII століття відновлюються дослідження кам’яного вугілля у Донбасі. Розшуки нових родовищ кам’яного вугілля на паливо продовжували інженер-капітан М. Аврамов і професор Лєванідов. Однак і в ті роки вивчення Лисичанського родовища не дало бажаних наслідків. У Росії панував феодально-кріпосницький лад, який сковував розвиток продуктивних сил країни. Багаті надра донецької землі лежали мертвим капіталом.
Систематичні та організовані державні розробки вугільних родовищ поблизу Лисичого Байраку (перші у Росії) почалися в 1795 році, після того, як було видано указ Катерини II про заснування на р. Лугані чавуноливарного заводу[2], для якого потрібне було паливо.
Отже, в Лисичанську почався родовід славного шахтарського племені країни, бо саме на його території — південному схилі Лисичої Балки—були розвідані вугленосні пласти і закладено восени 1795 року першу шахту Донбасу глибиною 18 сажнів (38,4 метра). Вона дістала назву «Петропавлівська». Незабаром було також закладено шахту «Митрофанівську». Лисичий Байрак стає гірницьким центром. Видобуте вугілля перевозили волами в район теперішньої залізничної станції Лисичанськ, а звідти на Луганський чавуноливарний завод, до якого були приписані шахти.
Лисичанські вугільні розробки до 1801 року були єдиними у Донбасі. За перше десятиріччя (1796—1806 рр.) тут було видано на-гора 2,2 млн. пудів вугілля, або 91,5 проц. всього вугілля, що його видобували В Донбасі. Більше двох третин видобутого палива йшло на Луганський чавуноливарний завод, а решта реалізовувалась на вільному ринку, використовувалася Чорноморським флотом та на господарські потреби.
На шахтах працювали головним чином робітники, переселені в 1796 році з Олександрівського (Олонецького) та Липецького заводів, які мешкали в Лисичому Байраці і в сусідньому селі Верхньому. Ряди гірників поповнювалися також за рахунок рекрутського набору. Так, у 1805 році на вугільних розробках налічувалося 130 майстрових-рекрутів. Загальна кількість робітників на шахтах Лисичанська становила у 1806 році 354 чол.[3] Шахти в ті часи нерідко були місцем заслання. За участь у селянському русі на Дону в 1820 році на Луганський завод заслано 69 чол.[4] Більшу частину каторжників адміністрація підприємства направила на лисичанські шахти.
Меморіальна дошка у Лисичій балці, де в 1795 році була закладена перша шахта Донбасу.
- ↑ А. А. Зворыкин. Открытие и начало разработки угольных месторождений в России, т. 1. М., 1949, стор. 31, 42.
- ↑ Г. Д. Бакулев. Развитие угольной промышленности Донецкого бассейна, стор. 78.
- ↑ С. И. Потолов. Рабочие Донбасса в XIX веке. М.— Л., 1963, стор. 30.
- ↑ ЦДІАЛ, ф. 1281, оп. И, спр. 16, арк. 47—48. 453
